Іракський сценарій. На що схожа угода щодо надр, яку уклали Україна та США
Поки в Україні готується ратифікація в парламенті угоди з надр, доречно згадати історію про так званий Іракський фонд розвитку (Development Fund for Iraq, DFI), створений американцями та тимчасовою іракською адміністрацією одразу після завершення війни в Іраку 2003 року.
Концепція фонду виглядала дуже схоже на те, що зараз пропонується Україні: різні кошти, які були у розпорядженні нової іракської влади (насамперед, доходи від продажу нафти, а також заарештовані за кордоном кошти уряду Іраку та особисто Саддама Хусейна) передавались у фонд, а звідти мали надходити підрядним проєктам, і звідти мали надходити підрядники, що реалізували ті чи інші інфраструктурні проєкти з повоєнного відновлення країни.
Діяльність Фонду тривала з 2003 по 2010 рік, після чого американці передали контроль над ним іракському уряду, який фонд і ліквідував.
За оцінками ООН, за цей час у розпорядження Фонду було передано близько 150 мільярдів доларів – дуже значну суму для країни, річний ВВП якої в ті роки становив близько 50 мільярдів доларів.
Значну частину цих коштів було витрачено на виплату зарплат держслужбовцям та працівникам бюджетного сектору. Однак значна частина коштів пішла і на реалізацію інфраструктурних проєктів.
Виконання переважної більшості було довірено американським компаніям. Приміром, один з найбільших підрядників, американська Kellogg Brown & Root, отримала з DFI близько 3,5 мільярда доларів, Bechtel Corporation, заробила в Іраку близько 2,5 мільярда доларів, займаючись відновленням систем електро- та водопостачання, DynCorp International - близько півтора мільярда на навчанні та постачанні обладнання, будівництві шкіл та лікарень і так далі.
Зробити на ці гроші можна багато, і плани у Фонду справді були масштабними. Так, планувалося відновити теплоелектростанції в Багдаді та Басрі, каналізацію та водоочисні станції – у Багдаді, Мосулі, Наджафі та Насирії, побудувати завод з переробки нафти у Бейджі, реконструювати аеропорт Багдада тощо.
Але на практиці все виявилося далеко не так райдужно: багато проєктів так і не були здані, або здані із затримками та в обмеженому обсязі. Наприклад, не вдалося добудувати електростанцію в Мосулі (її вже пізніше добудовував уряд Іраку своїм коштом), залишилася незакінченою станція очищення води в Саб-Аль-Бур, залишилися недобудовами будинок лікарні в Ер-Рутбі та нафтозавод у Бейджі тощо.
Наступний аудит показав безліч порушень, які були допущені керівництвом фонду, і особливо так званою Тимчасовою коаліційною адміністрацією на чолі з американцем Полом Бремером.
Так, перевірки, проведені представниками МВФ та ООН, встановили, що практично всі контракти укладалися без конкурсу, тобто підряди видавалися по суті в ручному режимі. Нерідко траплялися випадки значного завищення цін: наприклад, згадана вище Kellogg Brown & Root закуповувала в Кувейті паливо по $1.18 за галон, а Тимчасовій адміністрації продавала за $2.64. Аудитори з Ernst & Young виявили десятки проєктів-примар (переважно шкіл), які "будувалися" лише на папері, хоча кошти для їх будівництва з фонду виділялися справно. А Рахункова палата США з'ясувала, що близько 18 мільярдів доларів із Фонду просто зникли у невідомому напрямку.
Примітно, що відповідальності за порушення і навіть явні розкрадання коштів фонду ніхто не поніс: наприклад, американські суди відмовлялися розслідувати ці справи, оскільки кошти DFI не є грошима американського уряду, і поводження з ними не можна розслідувати та судити за американськими законами.
А глава тимчасової адміністрації Скотт Бреннет у результаті був нагороджений президентською медаллю Свободи, за "особливо гідний внесок у безпеку та національні інтереси США".
